За інформацією: Суспільне Харків.
Рятувальник із Харкова Володимир Силенко, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
«Хотів бути супергероєм»
Мене звати Володимир Силенко. Мені 35 років, так, як і нашій Україні. Я також 1991 року народження, й у цьому році мені також виконується 35 років. Працюю рятувальником у місті Харкові на посаді начальника третьої Державної пожежно-рятувальної частини.
Родом я з Полтавщини, з Миргородського району. Чому захотів стати на шлях пожежного… Як і всі, як кожен юнак — хотів бути якимось супергероєм на той час. Я бачив роботу цих хлопців у тих далеких 2007-2008 роках.
Рятувальник із Харкова Володимир Силенко, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Вступив до Національного університету цивільного захисту України у місті Харкові. Враження завжди яскраве: після маленького містечка — місто-студент, місто молоді, великих можливостей.
Я був юнаком, я не стежив за якимись подіями глобальними, які були у країні. Але чітко пам’ятаю події з 2014 року, коли розпочиналася боротьба, тоді я якраз випускався. І нам вже наголошували, що у нас у країні нестабільна ситуація, треба бути обережнішими.
Але такого активного, як зараз у нас, розпочинаючи з 2022 року, — не було такого. Не готувалися ми навіть до такого й не було в планах.
Початок повномасштабної війни
Перші 60 — більш як 60 днів — ми перебували в укритті. Раніше це було приміщення, в якому була невеличка виставка, показаний побут пожежних у ті часи. Потім ми тимчасово переобладнали його в укриття.
Рятувальник із Харкова Володимир Силенко в укритті, в якому жив разом з колегами понад два місяці, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Тут і ночували, тут і їли, й навчалися, і звідси виїжджали на пожежі. Звісно, переживав за сім’ю: за дружину, за доньку, батьки постійно дзвонили.
У мене в укритті ліжко стояло. Всі, кого знаю, тут ночували. Ну, а якщо тривога була вночі після обстрілу, то всі підривалися, бігли нагору, в автомобілі. Бронезахист — і на виїзд.
Життя — це найдорожче, що у нас є.
«Найскладніше — коли ти втрачаєш колег»
Виїжджаємо доволі часто, тому що всі бачать, яка ситуація по місту Харкову. А виїжджаємо ми не тільки на влучання внаслідок російських обстрілів. Також на побутові пожежі, перевірки сигналізацій. Воно ніде не ділося, воно є.
Складні пожежі — там, де є загиблі. Це насамперед тому, що ти бачиш ці тіла, це горе у людей, сльози, кров.
Найскладніше — коли ти втрачаєш колег, коли ти їдеш на ці похорони, ти бачиш сльози рідних, близьких. Це — горе для нашої всієї сім’ї рятувальників. Це таке, що найтяжче. Пережити його, перебороти.
Рятувальник Володимир Силенко біля стенду пам’яті. На фото — колеги, які загинули під час повномасштабної війни, 22 липня 2026 ро43. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Це стенд, на якому світлини наших загиблих колег. Тут не всі, але ті працівники з нашого міста, розпочинаючи з 2022 року. Олександр Подольський — і пішли: Бойко, Тіщенко, Деркач — це ті, які загинули після ракетного удару 15 червня.
Микола Деркач — я у нього розпочинав службу також у шостій, я у нього стажування проходив.
Стенд пам’яті в одній з частин ДСНС у Харкові, на фото — колеги, які загинули під час повномасштабної війни, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Знав я Владислава Логінова, Володимира Матюшенка, Байдалінова знав — це водії, з якими я розпочинав службу у місті Харкові на посаді начальника караулу у шостій частині. Артема Костирю знав, Героя України посмертно.
Рятувальник Володимир Силенко біля стенду з фотографіями з місць ударів РФ та воєнних злочинів, 22 липня 2026 ро43. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Людським життям ми платимо ціну нашої незалежності.
«Головне — безпека особового складу»
Бойовий одяг, спорядження, каска. Також бронезахист шостого класу, надійний. Важкий, але надійний. Рятує бронезахист від осколків.
Головне — безпека особового складу. Це найперше. Найперше — знайти укриття. Найперше. Це вже закон, написаний кров’ю, можна сказати.
Форма рятувальників ДСНС, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Бачите, яка зараз ситуація, що довелося вже навіть у центральних частинах міста антидронові сітки встановлювати, тому що FPV долітають. І ми також залучаємося в ті зони, куди може прилетіти FPV-шка.
Пожежна машина харківського підрозділу ДСНС, яку захистили сітками, щоб убезпечити від дронів, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Радісні моменти на пожежах
А що мотивує — це, напевно, згуртованість колективу, радісні моменти, які відбуваються також в підрозділах. Ось, нещодавно у мого підлеглого народився син. До речі, у них династія. Я вже йому так натякнув, що «продовжуй цю династію пожежних».
Насамперед радісні ще моменти на пожежах — це, напевно, коли ми рятуємо, коли ми приїжджаємо в тому складі, в якому ми виїхали, не мали втрат.
Рятувальник Володимир Силенко у своїй частині, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Один із моментів, які я пам’ятаю зі служби, — це ми виїхали підрозділом після обстрілу у дитячий садок. Я пам’ятаю, що там було врятовано 48 дітей. Всі живі, здорові. Тоді якось охопило таке відчуття, що ми виконали свою місію рятувальника на «відмінно». Я пишаюся особовим складом, який тоді спрацював, у той момент.
Рятувальник Володимир Силенко біля дитсадка, по якому вдарила Росія. З закладу евакуйовували дітей, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Душевний спокій був, що всі живі-здорові, що не було втрат серед дітей.
Діти — це найцінніше, це наше майбутнє. Майбутнє нашої держави — це діти, яких ми виховаємо і які будуть кращі за нас, напевно.
Про батьківство й українську у Харкові
Основний момент, який в своєму житті — це, напевно, як і в кожної родини, у кожного батька, — це народження доньки у 2018 році, 17 квітня. До речі, 17 квітня — День пожежної охорони.
Володимир Силенко з донькою, серпень 2026 року. Суспільне Харків/Лариса Говина
З донькою у повсякденний час спілкуємося українською мовою, на суржику — як нам зручно. Стараємося, щоб російських слів було менше.
Родом я з Полтавщини. У нас так, щоб сказати, чистої мови не було. Так званий суржик. Але після переїзду у місто Харків — це у 2009 році — тут місто було більш російськомовне. Напевно, українська мова була не така вживана, як на сьогодні. Але часи змінилися, й мова — це, напевно, наш генетичний код, за який ми боремося і намагаємося його підтримувати.
Рятувальник Володимир Силенко у своїй частині, 22 липня 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Перебуваючи у місті ми зараз більше чуємо української мови. Люди хочуть відчувати себе українцями.
«У нашої країни все ще попереду»
Що для мене незалежність? Свобода слова у нашій країні, вільне пересування нашою країною. Вибір. Є завжди вибір у нашій країні. Тобі ніхто не диктує, як тобі жити й що тобі робити.
Мені — 35 й Україні. Я думаю, що у нашої країни все ще попереду.
А мої 35 — я ще працюю, виконую свої обов’язки. Не зупиняюся. Я ще ставлю перед собою деякі цілі, деяку мету. Ще є нездійсненні мрії, й сподіваюсь, вони у мене здійсняться. Я думаю, що і у мене й у нашої країни все ще попереду. У розквіті сил.
