За інформацією: Суспільне Харків.
Боєць 63-ї ОМБр Третього армійського корпусу Ростислав з позивним «Форель». Фото надала пресслужба Третього армійського корпусу
У цивільному житті Ростислав працював у футбольному менеджменті.
«Фактично все моє свідоме життя до війни пройшло у футболі. Коли почалася повномасштабна війна, я зрозумів, що це вже надовго, вивіз сім’ю за кордон. Сам займався волонтерською діяльністю, а за пів року зміг сам долучитися до 63-ї бригади, де, власне, майже вже четвертий рік і перебуваю», — говорить «Форель».
Чи думав я колись, що буду військовим? Ні, не було таких думок і близько. У мене завжди було якесь таке дуже неприємне ставлення не так до армії, як до армійщини. Мені дуже не подобалася та армійська система, можливо, вона була більше заснована на стереотипах, на чутках, плітках і жартах. У будь-якому випадку мені вона не подобалася, мені не подобалася дідівщина, «я начальник — ти дурак», совковість.
Шеврон 63 ОМБр Третього армійського корпусу. Фото надала пресслужба Третього армійського корпусу
За словами військового, у 2022 році чимало стереотипів щодо армії підтвердилися, але за роки повномасштабної війни армія трансформувалася: «На щастя, зараз, вже у 2026 році, можна сказати, що з нашою армією відбулася прекрасна метаморфоза, коли гусінь перетворюється на красивого метелика».
З дитинства Ростислав цікавився історією.
Бійці УПА. УІНП
«Мені не подобалося, як вчили історію України у наших школах. Фактично у наших школах історію викладали як математику. Історія — не математика. Достеменно ми її не знаємо, ми знаємо лише ту історію, яку для нас написали переможці. Зараз я детально вивчаю різні епізоди, зокрема, Першу світову війна, те, як вона вплинула на Україну. Мені цікава діяльність Січових стрільців. І, звичайно, діяльність УПА у Другій світовій. Вона взагалі була для мене якоюсь особливою», — говорить «Форель».
«Все, що він хотів, — це вигнати ворога з рідної землі»
Коли в дитинстві Ростислав читав історичні книжки у батьківській бібліотеці, він ще не знав, що його дідусь також був в УПА. Йому про це згодом розповів батько, якого назвали на честь полковника УНР Українська народна республікаі засновника ОУН Організація українських націоналістівЄвгена Коновальця.
Дідусь Ростислава Михайло (ліворуч) та батько Ростислава Євген (праворуч). Фото з родинного архіву Ростислава
«Коли мій батько побачив, що я заглиблююся в історичні питання, він мені розповів, що дідо був в УПА. Для мене це була сенсація, відкриття таке, я не знав цього. Я почав дізнаватися більше, потім ще більше. Намагався випитати. Тут проблема в тому була, що мій дідо неохоче про все це розповідав. Ми маємо певні епізоди, історичні аспекти, цікаві моменти. Але детально про це люди не хотіли говорити», — каже військовий.
Кажуть, що людина, яка вертається з війни, не хоче про неї розповідати і не виключено, що ми, якщо вернемося, також цього не захочемо.
Дідусь Ростислава Михайло. Фото з родинного архіву Ростислава
Дідуся Ростислава звали Михайло. Він народився у селі Цвітовій — на межі Львівської та Івано-Франківської областей, на березі Дністра.
«Коли почалася Друга світова війна, його забрали до Німеччини. То був або 1941 або 1942 рік. Його забрали, як і багатьох інших. Загалом майже 2 млн українців були остарбайтерами, насильно працювали в Німеччині. Невідомо, де саме він був, можливо, в районі Лейпцига. Коли виникла нагода, він зміг покинути цей завод і через Моравію, можливо, якісь сучасні польські регіони, прифронтову зону, пішки прийшов до рідного села», — розказує онук воїна УПА.
Газета «За самостійну Україну» №7 від 1943 року. Електронний архів українського визвольного руху
Коли він прийшов до Цвітової, то побачив, що ситуація вже зовсім не така, яка була раніше. Існував підпільний рух. Тоді не було інтернету, афіші і плакати не висіли на стінах, брошури і газети не роздавали на вулицях. Можливо, до нього взагалі не доходила інформація з тих верхніх упівських ділянок. Він міг і не знати, що перебуває в УПА. Можливо, тоді навіть не вживалася така абревіатура. Але свою справу дідо робив — виконував функції зв’язкового. Його тодішня мета дуже проста: все, що він хотів, — це вигнати ворога з рідної землі.
Коли дідусь Ростислава ще був у Німеччині, йому випала нагода відправити поштову листівку з привітаннями до Великодня додому.
«Зараз ця історія зі сміхом сприймається, але тоді все було дуже серйозно. Хто перебував біля інформаційних потоків, той міг зрозуміти все за мить. Отже, просто в Німеччині дідо купив україномовну листівку і вислав її сестрі. Але дідусь був не в курсі усіх політичних розбіжностей того часу і не звернув увагу на те, що листівка була іменна, з привітальним словом Андрія Мельника. Натомість, його рідне село підтримувало Степана Бандеру, який разом з іншими радикалами відколовся від основного крила ОУН. Тому сестра, звісно, цій листівці зраділа, але нікому її не показала — могли не так зрозуміти…», — розказує сімейну історію український захисник.
Дідусь Ростислава Михайло (праворуч). Фото з родинного архіву Ростислава
Вістуном Михайло працював кілька років. Одного вечора він прийшов до своєї дівчини.
«Прийшов до неї помити ноги, бо чотири місяці не скидав чобіт. Роззувся, поставив десь збоку зброю, почав мити ноги — і в цей момент до хати увірвалися загони МДБМіністерство державної безпеки. Йому не могли «пришити» повстанську діяльність, якимось дивом не знайшли зброї, але через відсутність в нього документів засудили всього-на-всього до 25 років ув’язнення в Казахстані, Караганді. Всього-на-всього — це сарказм, звісно, тому що могло бути значно гірше. Про те, як катували і розстрілювали всі чудово знають», — говорить Ростислав.
Його діяльність — передавання інформації, можливо, ми в цьому з ним трохи схожі. Тільки зараз ми використовуємо месенджери, а тоді, звісно, таких можливостей не було, тому використовувалися вістуни. Але цікаво те, що про УПА, Шухевича, Бандеру, Коновальця, мій дідусь, очевидно, дізнався вже коли був у Казахстані, у радянському таборі від інших в’язнів.
«Побачив український прапор і сказав: «Я думав, не доживу до такого»»
У таборі Михайло відсидів вісім років: з 1948 по 1956 роки.
«Цікаво було те, що як здох Сталін, у 1953 році, багатьом політичним в’язням дали якусь свободу, але дідо розказував, що вони дізналися про цю подію аж за рік. 11 місяців він провів в одиночній камері, потім ще кілька років, лише потім його відпустили, але звісно ж, із мінімальним набором прав», — каже Ростислав.
Дідо говорив про москалів доволі прозаїчні речі, які зараз нікого не здивують. Він казав, що вони надзвичайно брехливі, підлі і неймовірно жорстокі. Він їх ненавидів всіма можливими фібрами своєї душі.
Михайло, дідусь Ростислава, на фото другий ліворуч. На лацкані видніється тризуб. Фото з родинного архіву Ростислава Є фотографія, що мене сильно вразила: це фотографія діда ще перед війною. Він з трьома друзями і, якщо уважно придивитися, то на лацкані видно вишитий бісером тризуб. Напевно, не просто так він цей тризуб вдягнув. Ростислав, військовий 63-ї ОМБр 3 АК
У 1989 році, коли у Львові підняли український прапор, батько Ростислава Євген повіз дідуся, щоб той подивився на нього: «Дідо сказав: «Я думав, що не доживу до такого». Це був неймовірно емоційний момент».
«Ми продовжуємо ту боротьбу, яка триває вже 800 років»
Нині, говорить Ростислав, українці продовжують протистояти агресору, війна з яким триває 800 років.
Боєць 63-ї ОМБр Третього армійського корпусу Ростислав з позивним «Форель». Фото надала пресслужба Третього армійського корпусу
«Почалася вона з монгольської навали на давньоруську державу і фактично сучасні росіяни, які проти нас тут воюють, як на мене, — це абсолютно прямі нащадки оцієї орди. Дійшовши аж до Трієста, спаливши майже всю східну Європу, вони пішли б далі, якби не помер великий каган і не треба було б вертатися на свій курултай. За свідченнями тогочасних літописців, монголи використовували ті самі методи, які зараз використовує русня — підкупи, брехні, грабунки, руйнування. Фактично з 1223 року, коли відбулася битва на Калці, триває наша війна. Скільки вона триватиме ще — не знаю. Очевидно, будуть паузи, але і продовження, в тій чи іншій формі, також буде», — каже боєць.
Коли мені важко, коли є якісь складні періоди, я думаю про те, що моєму дідові було важче. Ми маємо значно більше, ніж мали вони. Оцьому поколінню УПА було значно важче і у фізичному, і в моральному плані. Вони всі розуміли, що додому не повернуться. Для них це було дорога в один кінець.
Дідусь Ростислава Михайло. Фото з родинного архіву Ростислава
З росіянами неможливо домовлятися, вести переговори та діалоги, вважає боєць 63-ї ОМБр 3 АК.
«Якби мій дідо дізнався, що ми обстрілюємо Москву — і не тільки її — я думаю, що для нього це був би бальзам на душу. Мені так здається. Та й думаю, що для багатьох українців також. Бо цей терор можна зупинити тільки контрударом. Вони розуміють тільки мову сили, вогню і вибухівки», — говорить Ростислав.
Війни, що відбувається зараз, не можна уникнути, стверджує військовий.
Боєць 63-ї ОМБр Третього армійського корпусу Ростислав з позивним «Форель». Фото надала пресслужба Третього армійського корпусу
«Звісно, є відчуття, що ми продовжуємо ту боротьбу, яку підхопила УПА. Скільки вона триватиме ще — ніхто сказати не може. Ми не можемо втекти чи сховатися від цієї війни. Дехто пробує зробити це фізично – нехай. Але ментально це нікому не вдасться», — каже «Форель».
Що змінилося за 80 років? В чому різниця між боротьбою діда і нашою? Є такий «бородатий» анекдот. Несмішний, але все ж. Гуцульський анекдот. «За що боролися німці? — За Третій Рейх. — Він є? — Нема. — За що боролися москалі? — За Радянський союз. — Він є? — Нема. — За що боролася УПА? — За вільну Україну. — Вона є? — Є. — Отож-бо».
