За інформацією: Суспільне Харків.
Лариса Болюх біля могили сина Дмитра Болюха на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
У День Незалежності України, 24 серпня, рідні, друзі та побратими полеглих захисників відвідали їхні могили на Алеї Слави у Харкові. Для близьких загиблих цей день, за їхніми словами, став не лише державним святом, а й нагадуванням про ціну свободи та незалежності, яку Україна платить життями своїх захисників.
Що для них означає День Незалежності, розповіли рідні та близькі загиблих воїнів Суспільне Харків.
«Ціна грандіозна, безмежна. І дуже хочеться вірити, що це того варте»
Мати загиблого військового Лариса Болюх каже, для неї 24 серпня тепер — найголовніше свято, адже її син поклав життя у боротьбі за незалежну Україну.
Дмитро Болюх воював з перших днів повномасштабного вторгнення у «Кракені», брав участь у боях на Північній Салтівці у Харкові, у Слатиному. Пізніше служив у лавах ЗСУ.
Загинув захисник у 36 років у бою на Харківщині.
Лариса Болюх біля могили сина на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
«Він був у розвідці, в корпусі Буданова. Тепер ми приїжджаємо вже три роки. 12 серпня було три роки, як він загинув. Це вже пішов четвертий рік. Ми його регулярно провідуємо, поливаємо квіточки, стежимо за чистотою його нового місця проживання. Він перебуває серед своїх побратимів. Дуже любив, дуже любив вітчизну, дуже любив Харків і нашу Холодну Гору. Це для нього було просто святе місто», — розповідає мати загиблого воїна.
Як кажуть, діти нас навчають. І ми навіть, може, і не сподівалися спочатку, що наш син такий патріот, що він обере таке рішення. І ми його, звісно, підтримували. І приходимо в цей день, тому що вважаємо цей день його днем. Він життя своє віддав за Незалежну Україну. Тому для нас це свято номер один.
Лариса Болюх біля могили сина Дмитра Болюха на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
Ціна грандіозна, безмежна. І дуже хочеться вірити, що це того варте. Наші діти, я узагальнюю, віддали своє життя за незалежну Україну, за нашу державу. І ми їх підтримуємо.
У Дмитра Болюха залишилися дві доньки — 15-ти та п’яти років.
«Так сталося, що прийшлося виїхати через безпеку дітей. Тому наші онуки далеко від нас. Вони завжди з нами, завжди на зв’язку. І завжди передають поклони і свою любов своєму таткові. Вчора ввечері, і сьогодні зранку. І всі друзі, і знайомі, всі з нами, всі з Дімочкою», — розповідає Лариса Болюх.
«Свята вже не відчуваються, всі свята я проводжу тут»
Прийшов на могилу до свого сина, який загинув під час боїв у Серебрянському лісництві у 2023 році, харків’янин Ігор Калембет.
Ігор Калембет біля могили сина на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
«Свята вже не відчуваються, всі свята я проводжу тут, будь-які. Чи мій День народження, чи День народження країни, чи будь-чий — я тут, я з сином. Можливо, це дуже особисте, але так. Крім всього, я думаю, що всі близькі люди, які приходять — для них це особисто, скажімо так. Це особисто», — розповідає батько загиблого військового.
«Він був сапером. Вмотивований, пішов на війну заради своєї родини, заради свого Харкова — без зайвого пафосу. Так сталося, що він загинув від кулі снайпера. Позивний «Шахіст».
Могили захисників на Алеї Слави у Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
Син Ігоря Калембета до повномасштабного вторгнення працював у дитячій школі мистецтв, був режисером та тренером з шахів для дітей. Микита Калембет воював з 2022 по 2023 рік і загинув у свої 30 років.
«Я не знаю, чи можна сказати про ціну — це взагалі не вимірюється життями цих всіх хлопців, дорослих чоловіків, дівчат — поруч з Микитою поховані дівчата. Всіх наших людей. Як можна оцінити всі ті страждання матерів, дітей, дружин, бо ось у Микити залишилася донечка», — говорить Ігор Калембет.
Ігор Калембет поливає квіти на могилі свого сина на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
Чим більше продовжується ця війна, тим більше цих могил, тим більше загиблих, тим більше горя — з одного боку. З іншого боку, розуміючи всі втрати, які ми вже маємо на сьогодні, це не може бути якесь дивне перемир’я чи щось таке. Бо вже заплачена дуже велика ціна, найдорожча ціна. Тому тільки незалежність, тому тільки Україна.
«Болить з кожним днем більше від того, скільки додається могил»
Часто приходить на могилу сина на Алеї Слави Надія Олійник. Руслан Олійник загинув 27 березня 2022 року у Вільхуватці на Харківщині, коли 113-та бригада ТрО разом з 92-ю бригадою відбили наступ на Харків, і росіяни не змогли зайти у місто, говорить Надія.
Надія Олійник біля могили сина Руслана на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
«Ходжу до нього дуже часто, бо болить, дуже болить, і болить з кожним днем більше від того, скільки додається могил. Скільки додається кварталів, скільки додається могил, прапорів, коли заходиш і полощуться прапори, дзвонять карабіни — це неймовірно важко. Дійсно, приходить усвідомлення якою ціною нам дається ця незалежність, наша воля, наша свобода», — говорить жінка.
Звісно, розуміння нашої незалежності змінилось. Мабуть, більше усвідомили, що таке і як, бути нам незалежними, бо можливо не всі тоді розуміли. Десь трошки так ми і вашим і нашим були, а тепер усвідомлюємо, хоча, на жаль, досі не всі усвідомили, що дуже велика ціна, але треба боротись продовжувати боротись за нашу незалежність, за нашу волю.
Жителі Харкова відвідали Алею Слави в День Незалежності, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
Такої країни як у нас, мабуть, ніде немає у світі. На цій Землі немає такої чудової країни з такою демократією, хоч як би там про нас не казали, у нас найбільша демократія у світі і найкращі люди. Воїни — це взагалі щось неймовірне.
Жінка сидить біля могили на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
Син Надії Руслан родом з Богодухова, після закінчення Одеського університету працював у Харкові. Жінка каже, син пішов воювати добровольцем, його посмертно нагородили орденом «За мужність» третього ступеня.
«Він дуже любив своє місто, бо воно його. Потім і я сюди приїхала, я теж завжди хотіла жити в Харкові, але так по життю складалось. Дійсно, йому було принципово, він пішов сам добровільно, на другий день війни 25 лютого пішов і мені сказав: «Якщо не я, то хто буде нас захищати?». І став на захист України», — згадує мати загиблого воїна.
Вже свята немає, залишається вдячність. Кожен рік, після початку війни, все більше вдячності нашим воїнам, і тим хто загинув, і тим, хто нас захищає, що ми ще живемо у нашій вільній Україні. А свята вже, на жаль, не відчувається, тільки вдячність і любов до України, до воїнів, до побратимів.
«Як подивишся на це — це дуже страшно»
Прийшов на Алею Слави до сина свого друга Руслан Бондаренко. Чоловік каже, поруч лежить його побратим, воїни загинули в цей день чотири роки тому в Проходах на Харківщині. Обоє нагороджені орденами «За визволення Харкова».
Руслан Бондаренко біля могил синового друга та його побратима на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
«Чистік Валентин Сергійович — це син нашого друга. А це його побратим — Боцюрко Вячеслав Іванович. Вони фанати футболу — це Lazio (футбольний клуб — ред.). Валентин Сергійович ще був спортсменом, кікбоксер. Гарна людина дуже», — розповідає чоловік.
Могили загиблих воїнів на Алеї Слави в Харкові, 24 серпня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
Руслан Бондаренко каже, що знав Валентина ще маленьким.
«Як подивишся на це — це дуже страшно. Скільки наших дітей, побратимів… Дуже багато. Страшно дуже. Як тут не буваєш, а як приїдеш, подивишся — навколо стяги, кругом жовто-блакитні прапори… Висока ціна», — говорить Руслан.
Я приїхав, я давно тут не був. А зараз… Цвинтар розростається й розростається. Вже разів у сто, мабуть. Ми сюди приїхали, не можна було сюди дійти. Далеко. На краю був, а зараз… Багато вже. І кожного дня ж усе… Дорогою ціною.
