За інформацією: Суспільне Харків.
Владислав та Анастасія Ігнатенки. Колаж: Суспільне Харків/Анастасія Ігнатенко Аудіоверсія Аудіоверсія матеріалу x1 0:00 / 0:00
Згенеровано з допомогою ШІ x1 0:00 / 0:00
Владислав Ігнатенко на псевдо «Каспер» з селища Ківшарівки на Куп’янщині розпочав військовий шлях у 18 років — три роки відслужив у морській піхоті. Переживши окупацію та російський полон, наприкінці 2022 року чоловік добровільно повернувся до війська — боронив країну на Донеччині у складі 54-ї ОМБр. Командир взводу загинув 18 серпня 2026 року в районі Калеників, закривши власним тілом пораненого побратима.
Історію Владислава Ігнатенка розповіла Суспільне Харків його дружина Анастасія Ігнатенко.
Владислав народився у селі Братенеця на Сумщині, проте з шести років жив у Ківшарівці Куп’янського району у багатодітній родині.
Військовий Владислав Ігнатенко. Фото надала Анастасія Ігнатенко
«У школі я знаю, він був таким тихим, скромним. Він не був якимось забіякою. Він був гарний хлопчик. Вчителі казали, що це дуже спокійна, добра дитина. Також він танцював, трошки займався боксом», — згадує чоловіка Анастасія.
«Він був дуже схожий на цього привида»
Після закінчення школи Владислав навчався на газозварювальника у харківському коледжі. Не довчившись місяць, юнак пішов в АТО та дістав позивний «Каспер», говорить Анастасія.
«Він був дуже схожий на цього привида і такий же був добрий. Він зробив татуювання свого позивного, і я теж вирішила, що це буде дуже гарне нагадування про нашу історію», — розповідає дружина.
Татуювання «Каспер» на руках Анастасії та Владислава Ігнатенків. Фото надала Анастасія Ігнатенко
Владислав Ігнатенко служив у морській піхоті та звільнився наприкінці 2021 року у званні старшого матроса.
У перший день повномасштабного вторгнення Владислав свідомо приїхав до Куп’янського військкомату як доброволець. Проте мобілізація у місті тоді зупинилася, а 27 лютого 2022 року Ківшарівку окупували. Саме в цей період розпочалися стосунки Владислава та Анастасії, розповіла жінка.
Анастасія та Владислав Ігнатенки. Фото надала Анастасія Ігнатенко
«Мабуть, пройшов місяць окупації, і ми з ним познайомилися, просиділи всю окупацію разом. Було тяжко усім. Не було ні зв’язку, ні продуктів, ні світла. Все відключили, і ми жили як відшельники», — згадує Анастасія.
Вона говорить, що під час окупації Владислав потрапив до російської катівні. Військові РФ шукали його вітчима-атовця, який став на захист країни ще у 2014 році, натомість натрапили на Владислава.
Владислав Ігнатенко разом з вітчимом, чоловіком сестри та молодшим братом. Фото надала Анастасія Ігнатенко
«Він пробув там дві доби. Йому мішок на голову наділи, відвезли, били, тримали в якомусь підвалі, як він казав. Погрожували автоматами, що застрілять, щоб він здавав своїх побратимів з АТО, хто ще служив у нашому селищі. Випитували інформацію», — говорить дружина Владислава.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Владислав та Анастасія Ігнатенки. Фото надала Анастасія Ігнатенко
Наприкінці серпня 2022 року пара спробувала виїхати на підконтрольну Україні територію.
«Ми спочатку виїжджали разом, але мене пропустили, а його розвернули. Він виїхав через тиждень після мене — друга спроба була за великі кошти. Я виїхала в кінці серпня, а він — на початку вересня», — згадує Анастасія.
«Я хочу служити, я хочу до батька»
Після евакуації у Харків пара почала будувати спільне життя. Владислав познайомив Анастасію зі своєю родиною.
«Спочатку ми знімали квартиру навпіл з моєю одногрупницею, потім нам допомагали його батьки у фінансовому плані, поки він не пішов до свого вітчима у бригаду», — говорить дівчина.
Анастасія та Владислав Ігнатенки у Святогірську на Донеччині. Фото надала Анастасія Ігнатенко
Наприкінці грудня 2022 року Владислав добровільно мобілізувався до 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи та вирушив на Донеччину.
«Його вмовляли: «Не йди, не йди, іди там охоронцем влаштуйся». Він сказав: «Ні, я хочу служити, я хочу до батька». Він не радився. Він казав, що він піде, і його було не зупинити. Він, якщо надумав, зробить. Я прийняла це рішення», — каже Анастасія.
Владислав та Анастасія Ігнатенко разом з папугою. Фото надала Анастасія Ігнатенко
З її слів, про складнощі служби та бойові дії Владислав родині не розповідав.
«Він старався не розказувати нічого: «Все нормально, все нормально». А ми розуміємо, що там точно не все нормально було. Ніколи він не розказував нам подробиць, ніколи він не жалівся нам. Не хотів, щоб ми переживали», — говорить дружина полеглого військового.
Владислав Ігнатенко разом із сином Максимом. Фото надала Анастасія Ігнатенко
Побратими казали, що він дуже гарно виконував свою роботу. Ніколи не зраджував, ніколи не обманював. Про нього усі, хто його знають дуже добре відгукувалися.
«Максим для нього був як світло у кінці тунелю»
Анастасія розповіла, що під час служби бачитися з Владиславом вдавалося один-два рази на рік. В одну із поїздок Анастасії до коханого, він зробив її пропозицію, а 27 січня 2024 року пара одружилася.
Анастасія та Владислав Ігнатенки у РАЦСі. Фото надала Анастасія Ігнатенко
«Це було дуже неочікувано. Потім ми просто чекали, коли буде у нього відпустка, щоб розписатися — це було 27 січня 2024 року», — розповідає Анастасія.
Одружилися і у нас одразу з’явився синочок — назвали Максимом. Він так хотів сина. Він дуже радий був.
Анастасія та Владислав Ігнатенки разом із сином Максимом. Фото надала Анастасія Ігнатенко
Попри відстань, Владислав намагався присвячувати весь вільний час сину, говорить його дружина.
«Він був дуже гарним батьком. По відео ми спілкувалися. Я показувала йому Максима. Він дуже його любить. Він для нього старався максимально, душі не чаяв. Максим для нього був як світло у кінці тунелю», — згадує Анастасія.
Владислав Ігнатенко разом із сином Максимом. Фото надала Анастасія Ігнатенко
Вона розповідає, що коли чоловік приїжджав у відпустку, родина намагалася проводити час разом удома.
«Дуже любили збиратися на якесь свято, коли він приїжджав. Збиралися, смажили шашлики, балакали. Він не дуже любив десь гуляти, майже весь час проводили вдома, приїжджали до друзів. У нас була така традиція — кожен раз, коли він приїжджав додому, ми їздили в Екопарк Фельдмана», — згадує Анастасія.
Анастасія та Владислав разом із сином Максимом на прогулянці. Фото надала Анастасія Ігнатенко
Закрив своїм тілом товариша
18 серпня 2026 року поблизу села Каленики на Донеччині Владислав загинув, рятуючи пораненого побратима. Він закрив його власним тілом та отримав поранення, не сумісні з життям.
«Я тоді хворіла, була у лікарні, і це мені повідомила і його мати», — згадує той день дружина Анастасія.
За час служби Владислава відзначили орденом «За мужність» III ступеня, президентською нагородою «За оборону України», відзнакою Міністра оборони, «Хрестом 54 ОМБр» та відзнакою «За оборону Сіверської громади».
Захисника поховали на Алеї Слави у Харкові. Нині рідні звернулися до президента з петицією про надання Владиславу Ігнатенку звання «Герой України» посмертно.
Могила полеглого бійця 54-ї ОМБр Владислава Ігнатенко на Алеї Слави у Харкові. Фото надала Анастасія Ігнатенко
«В першу чергу, це пам’ять для його сина, бо його батько цього заслуговує, він справді герой. Коли він виросте, я дуже хочу, щоб він був схожий на свого тата. Щоб у нього були ті ж принципи — щоб він був добрим, справжнім, таким же сміливим. Щоб він мав гордість за свого батька», — говорить дружина полеглого захисника.
Владислав Ігнатенко разом із сином Максимом. Фото надала Анастасія Ігнатенко
Я пам’ятаю його як дуже гарну людину, чесну. Він завжди виконував свої обіцянки. Це була людина слова. Дуже чесна і добра людина.
