За інформацією: Суспільне Харків.
Сергій Жерновський. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
«Тяжко-не тяжко, але тягне сюди. Якийсь час прожили все одно. Вже звикли. Ну, і просто приїхати сюди, посидіти на ганку, подумати. Другий дім. Два роки ми тут прожили. Там пили каву. Та й у дворі, бувало, вийдемо, сядемо — у дворі кави поп’ємо», — згадує Сергій Жерновський.
Такий у нас був ритуал сімейний: я забираю її з роботи о 17:00, приїжджаємо додому — і кавова церемонія. Вона розказує свої за день проблеми, що, як трапилося, я — свої, діти підтягнулися. І це прям кожен день. Зараз без цього прям дуже важко.
Сергій та Яна Жерновські. Фото надав Сергій Жерновський
Дуже любила життя, дуже любила сім’ю, дітей. Добре ставилася до всіх. За своє покликання вона вважала, що потрібно працювати десь у такій організації, щоб допомагати людям.
Яна Жерновська з синами. Фото надав Сергій Жерновський
У 2027 році Сергій мав святкувати з Яною 20-ту річницю шлюбу.
«Я зараз працюю подобово. Змінився вранці після восьмої, після нічної зміни. Буквально не доїхав п’ять хвилин додому — і ця ракета. Вони в цей момент були з Єгором у коридорчику. Як Єгор вже потім розповів, вони почули цей свист, шум, чи що там таке було. Вони були у цьому коридорчику, а ракета впала ось там, у куточку. Почали вибігати з дому. Сюди вибігли — і все. Єгор вибіг, побіг далі, а Яна вже не змогла», — розповідає Сергій Жерновський.
Пошкоджений будинок, який орендувала сім’я Яни Жерновської у Харкові, вересень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Виїхали буквально за тиждень, мабуть, після звільнення, тому що ці ж сусіди наші (російська армія — ред.) одразу почали обстрілювати. Наче там від війни поїхали, тут спокійніше, але тут — бачите як. Просто ненависть до цих людей — і все.
Сергій Жерновський стоїть біля пошкодженого будинку, який орендувала сім’я у Харкові, вересень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Яна Жерновська. Фото надав Сергій Жерновський
Нині сім’я чекає на сертифікат на житло — їхній дім у Вовчанську теж знищений, поки що всі живуть на квартирі, яку орендує старший син.
«Перші дні ми ще самі не розуміли, як все це переживати. Потім кілька днів він нас більше підтримував, ніж ми його. Ну, а зараз вже воно наздоганяє: «Як це, без мами?»», — розповідає чоловік.
Яна Жерновська зі своїм чоловіком Сергієм. Фото надав Сергій Жерновський
Сергій Жерновський у парку в Харкові, вересень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Яна мріяла, щоб у нас десь був свій будинок, не в Харкові. Десь у більш спокійних місцях, але в Україні. Ми не маємо права вже так не зробити. Перше, що сказав менший (син — ред.): «Мама пожертвувала своїм життям заради того, щоб ми звідси виїхали». Ці слова постійно у мене стоять — і все.
Сергій Жерновський дивиться фото дружини. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Яна Жерновька з синами на знімку в галереї телефоні її чоловіка. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
«Яночка була наче сонечком»
У благодійній організації «Карітас Харків», де Яна Жерновська працювала останні пів року, вшановують її пам’ять — створили куточок, де поставили квіти та блокнот загиблої, розповідає її керівниця Наталія Батуліна. Жінка каже, Яна реєструвала людей на грошову допомогу та отримання ліків за ваучерами.
Керівниця Яни Наталія Батуліна. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Куточок пам’яті Яни Жерновської в організації «Карітас Харків». Суспільне Харків/Вікторія Якименко
«Люди, які приходили за допомогою й спілкувалися з нею годину, потім, коли дізнавалися, що Яна загинула, — вони просто не стримували сліз. Це такий куточок пам’яті Яни, де її фото, квіти і її блокнот, в якому вона записувала прізвища людей, телефони людей, яким намагалася допомогти», — говорить Батуліна.
Фото в куточку пам’яті Яни Жерновської в організації «Карітас Харків». Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Яна й сама була переселенкою з Вовчанська, тому як ніхто розуміла потреби людей. Нам дуже сумно, що ми втратили таку людину. Яночка була наче сонечко. Вона усміхнена завжди була, привітна, чуйна. Це невимовний біль.
Жінка прийшла до організації «Карітас Харків», вересень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Директор організації «Карітас Харків» Андрій Насінник приймав Яну на роботу.
«Ми з нею спілкувалися, й вона проявила себе як дуже віддана й відповідальна працівниця. Частинка нашого серця є відірваною. Вона надихала кожного з нас. Надихала у цій непростій роботі, бо ми допомагаємо тим людям, які страждають від війни, але ми також є тими, які живуть у прифронтовій території — ми живемо у Харкові», — говорить Насінник.
Андрій Насінник. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Сертифікати Яни Жерновської в організації «Карітас Харків», вересень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Однією з підопічних Яни була її сусідка — пенсіонерка Катерина Пєнцова.
«За два тижні, як Яночка загинула, то якраз ми з нею зробили всі документи. Пошкодження у мене було. Мені якраз «Карітас» дах перекривав. Дякую батькам її, що таку дівчинку виховали. Золота дівчинка», — говорить жінка.
Сусідка та підопічна Яни Катерина Пєнцова. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Я навіть не могла поїхати. Ну, думаю, в храм поїду. Тиск — 200. Я настільки це… Не в стані. А якщо ще чесніше бути, то я не хотіла її бачити у труні. Правда. Не хотіла абсолютно.
Сусідка Яни Жерновської Катерина Пєнцова. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Ще одна підопічна Яни Жерновської — 70-річна Любов Козинець — 53 роки прожила у селищі Білий Колодязь Вовчанської громади, а у 2024 році евакуювалась до Харкова. Жінка каже, Яна допомагала їй в «Карітас Харків».
«У мене так душа болить за неї. Я потрапила того дня, мені призначений був час, я потрапила туди (у «Карітас Харків» — ред.), а на другий день такі новини. Я думаю — вона, чи не вона? Вона мені так запам’яталася, яка вона стримана — хай їй там земелька пухом буде. Хмариночок гарних. До нас дівчата приїжджали, волонтери, сказали, що Яна з Вовчанська загинула — душа у мене заболіла», — говорить жінка.
Куточок пам’яті Яни Жерновської в організації «Карітас Харків». Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Вона мене перед тим так заговорювала. Чоловік десь пішов, а мені на час було, а люди сидять. І вона мені: «Ну, Любове Федорівно, не переживайте. Зараз прийде». Така у неї усмішка. Я не можу, я вже роздратована, а вона мене заспокоює. Посміхалася. Мені так боляче у душі. Така красива, гарна, привітна, ввічлива, розумна дівчина, світла.
«Дивлюсь на батьків й на себе — ходимо по вулицях, ніби осиротіли ми»
Рідна сестра Яни Юлія Шевченко згадує, що з дитинства вони були усюди разом. Жінка каже, що дуже тяжко переживає загибель сестри.
Яна Жерновська з сестрою Юлією. Фото надала Юлія Шевченко
«Кожна вечеря у нас була вчотирьох. На дворі якась робота — на двох, картоплю вибирати — вдвох, корів пасти — вдвох, гусей пасли вдвох. У нас робота була на двох розділена. Тільки батьки принесуть якусь шоколадку — завжди ділили на двох. Ми прожили це життя удвох. Я не уявляю зараз, коли я лишилася сама, ніби не вистачає мені частини мого тіла, ніби серце розділилося навпіл», — говорить Юлія.
Яна та Юлія з їхньою 90-річною бабусею. Фото надала Юлія Шевченко
Мені дуже важко про це говорити, що вона залишається у пам’яті. Я не можу думати, що вона залишилась десь. Вона ніби з нами. Була вона доброю, справедливою в усьому, чесною. Що б не робила, у неї було все по-чесному. Коли я щось могла схитрувати, то у неї — щоб було все розділене, все по-чесному.
Яна Жерновська з батьками. Фото надала Юлія Шевченко
Ми в дитинстві, як і кожна дитина, коли гралися разом, коли бували й сварки у нас. А коли ми пішли вже в доросле життя, то ми з нею стали й подружками, й сестрами, й кумами. Кожний ранок у нас починався з розмови, з «доброго ранку», і день закінчувався: «на добраніч», «спокійної ночі», «тихої ночі».
Всі куми та похресники Яни Жерновської. Фото надала Юлія Шевченко
У нашої Яночки були золоті працьовиті ручки. Вона все уміла: й постіль шила, й сумки плела, іграшок у неї скільки було — і ляльки були, й ведмеді були, зайці були.
Іграшки, які зв’язала Яна Жерновська. Фото надала Юлія Шевченко
Юлія каже, стараєтья підтримувати батьків, частіше телефонувати, щоб допомогти пережити втрату.
«Якось намагаємося жити далі, але її дуже не вистачає. Дивлюсь на батьків й на себе — ходимо по вулицях, ніби осиротіли ми, як нам чогось не вистачає. Не вистачає її голосу, її підтримки якоїсь, чи просто сказати лагідне слово, підтримати у чомусь. Вона займала, мабуть, половину мого життя. Всі проблеми, всі секрети, все на роботі — я ділилася з нею й так точно вона зі мною», — говорить сестра Яни Жерновської.
Яна Жерновська з сестрою та батьками. Фото надала Юлія Шевченко
«Це вирвали ще одну частину моєї душі»
Три роки тому росіяни вбили батьків Наталії Кукоби — вдарили протитанковою ракетою, коли родина їхала в деокуповане село на Вовчанщині. Тоді їм із сестрою першими прийшли на допомогу двоюрідний брат Сергій та його дружина Яна, розповідає жінка.
«Той простір пустий, який був у мене в душі, у серці, — частково заповнили Яна й Сергій. Вони стали для нас, мабуть, буде доречніше сказати, що другими батьками, які були нашою опорою, нашою підтримкою», — згадує жінка.
Наталія Кукоба з Яною Жерновською. Фото надала Наталія Кукоба
Сумку, яку зв’язала Яна, Наталія береже на згадку про загиблу.
«Це для мене така пам’ять дуже серйозна. Я буду це берегти. В якісь складні свої моменти я її беру з собою. Ми були дуже-дуже пов’язані. Я завжди казала: «Януся, ти — моя душа». 25 числа, ось напередодні загибелі, цієї страшної трагедії, ми з Янусею розмовляли по телефону. Розмовляли про все. Про те, що вона повинна була 17 серпня піти у відпустку, що ми повинні були зустрітися, поїхати десь на пляж з дітьми», — розповідає Наталія.
Яна Жерновська з родичами. Фото надала Наталія Кукоба
Це вирвали ще одну частину моєї душі. Мені її дуже не вистачає. Я дивлюся на Сергія. У мене постійно картинка, що вони разом, вони завжди були разом.
Що відомо про удар «Бандеролі» по Харкову 26 липня
Близько 09:00 26 липня росіяни вдарили реактивно-авіаційною бомбою «Бандероль» по приватному будинку в Слобідському районі Харкова.
Внаслідок прямого влучання загинула 40-річна переселенка. Її 10-річний син зазнав вибухових поранень. Загалом 16 людей були поранені чи мали гостру реакцію на стрес.
Медики та психологиня надають допомогу жінці після удару по Слобідському району Харкова, 26 липня 2026 року. Суспільне Харків/В’ячеслав Мавричев
Яна працювала соціальною працівницею у проєкті «V.I.T.A.L. — Ініціатива телемедичної допомоги та підтримки життєдіяльності», розповіли у «Карітасі».
Зруйнований будинок внаслідок російського удару по Слобідському району Харкова, 26 липня 2026 року. Суспільне Харків/В’ячеслав Мавричев
Також внаслідок російського удару загинув пес родини — вівчарка Герман. Він дістав тяжких поранень, ветеринарні лікарі дві доби боролися за його життя, але врятувати собаку не вдалося.
Ветеринари оперують вівчарку, яка була поранена через удар по Слобідькому району Харкова, 26 липня 2026 року. КП «Центр поводження з тваринами»/Facebook
