За інформацією: Суспільне Харків.
Світлана Ізюмська на фотовиставці «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
«Дім без місця» — так назвала свою фотовиставку харківська фотографка Світлана Ізюмська, яка після початку повномасштабної війни переїхала до Німеччини. В експозиції, що була представлена в галереї Unterhaus в німецькому Обергаузені з 23 серпня по 13 вересня, вона показала Харків до вторгнення, місто після руйнувань, а також людей, які навесні 2022 року облаштовували тимчасовий побут у метро.
Виставка поєднує документальні фотографії, відео та просторову інсталяцію. В них мисткиня досліджує, як під час війни дім перестає бути конкретним місцем і стає відчуттям безпеки поруч із близькими, розповіла Суспільне Харків Світлана Ізюмська.
«Стояв чоловік, плакав, бо там було його житло, його все було там»
У перших двох просторах експозиції представлені фотографії міста й області до повномасштабної війни в порівнянні з фото зруйнованих будівель після початку вторгнення, говорить Світлана Ізюмська.
Світлана Ізюмська на фотовиставці «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
«На підлозі зробила схему Харківського метро. Тут три лінії — намагалася більш наближено до реальності їх розташувати. А на стіні я показала Харків до війни: наші визначні місця, наші «Кулиничі» біля театру, трамвайчик, який їде на Клочківський узвіз», — розповідає мисткиня.
Перша зала виставки Світлани Ізюмської «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
Люди гуляють біля фонтану в Харкові до лютого 2022 року. Світлана Ізюмська
Трамвай №12 їде вулицею Харкова. Світлана Ізюмська
На іншій стіні я хотіла показати трішки природи — де взагалі наш Харків розміщений, в яких місцях, що у нас є. Тут і люпинові поля, тут і поля соняшнику, і місточок через Сіверський Донець. І навіть показала Крейдяні гори, бо все це таке незвичне. Це все, що я фотографувала в районі 30-100 кілометрів від Харкова.
Крейдяні гори на Харківщині до початку повномасштабного вторгнення. Світлана Ізюмська
Соняшникове поле на Харківщині. Світлана Ізюмська
В другій кімнаті розміщені фотографії, які Світлана Ізюмська зробила вже після початку повномасштабного вторгнення — у кінці лютого-на початку березня 2022 року.
«На одній з них — російський БТР, який стояв біля 134-ї школи, розбомблений. На інших фото — сама ця школа і стоянка, яка стала цвинтарем для цивільних авто. Тут і будинок недалеко від центру міста — коли я туди приїхала, там все ще парувало — пожежу загасили вночі, і вранці воно ще було все тепле. Стояв чоловік, плакав, бо там було його житло, його все було там», — розповідає мисткиня.
Друга зала виставки Світлани Ізюмської «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
Розбитий російський БТР у Харкові, лютий 2022 року. Світлана Ізюмська
На одній з фотографій — дитячий садок. Він повністю цілий, але перед ним стоять «їжаки», ті, що люди самі паяли й ставили. Це фото показує, як ми намагалися берегти своє місто від російських військових.
«Їжаки» біля школи в Харкові на початку повномасштабного вторгнення, лютий 2022 року. Світлана Ізюмська
Ще є будинок — ми його можемо побачити в попередній кімнаті, але там він був цілий, а тут він вже без вікон, побитий, розбомблений. Є й інші пошкоджені будинки й ресторан на Сумській, який відкрили буквально за тиждень чи за два до вторгнення — його просто розбомбили. Церква на Дзеркальному струмені у другій залі вже без вікон і з пошкодженими куполами, а в попередній залі вона була ціла.
Храм святих Жінок-Мироносиць у Харкові до повномасштабного вторгнення. Світлана Ізюмська
Храм святих Жінок-Мироносиць у Харкові після початку повномасштабного вторгнення. Світлана Ізюмська
«Люди живуть своє начебто нормальне життя, хоча воно зовсім ненормальне»
На одній зі стін в другій залі виставки транслювалось відео з кадрами з весни 2022 року та кадрами сьогодення, розповідає Світлана Ізюмська.
«Я показувала відео до травня 2022 року — як люди жили у наметах, у вагонах на станціях метро. А далі я показувала відео, який вигляд має Харківське метро сьогодні. Моя знайома знімала відео буквально в серпні цього року — і ми бачимо, як там багато людей, як вони живуть своє начебто нормальне життя, хоча воно зовсім ненормальне», — розповідає мисткиня.
Люди дивляться відео на фотовиставці Світлани Ізюмської «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
Хоча зараз ситуація, мені здається, ще більш напружена, ще складніша, ще більше влучань. Проте люди мусять жити, мусять їздити на роботу й адаптувалися навіть до таких умов.
Відвідувачі фотовиставки Світлани Ізюмської «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
На тій же стіні в другій виставковій залі є куточок, присвячений харківському педагогу, історику Валерію Лейко.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато сімей ховалися на станціях метро. І дорослим було ще нічого, а дітям було нудно. «Мамо, ходімо вже на вулицю, мамо, ходімо щось робити, хочу мультики». І тут приїжджає Валерій і привозить їм щось цікаве: «Діти, а гляньте, що я знайшов. Це каменюка. А знаєте, що це за каменюка? Це не просто каменюка, їй один мільйон років. А ви знаєте, що там за відбиток?»», — згадує мисткиня.
Частина фотовиставки Світлани Ізюмської, присвячена харківському педагогу Валерію Лейко, серпень 2026 року. Скріншот з відео Світлани Ізюмської
Він зміг настільки цікаво розповісти. Він дітям то нову книжку привезе, то якусь нову історичну рідкість, то набір марок, то ще щось. І діти його слухали й забували про все, забували про свої страхи.
Відвідувачі фотовиставки Світлани Ізюмської «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
«Де оце відчуття дому насправді, бо воно не в моїх стінах, не в моєму будинку. Воно в чомусь іншому»
Дві виставкові зали переходять в коридор, який їх поєднує і показує життя харків’ян на початку повномасштабного вторгнення на станціях метрополітену, говорить Світлана Ізюмська.
«Сьогодні я їду на роботу, а завтра цей вагон — це вже не наш громадський вагон, загальний вагон для всіх — це мій особистий вагон. Це мій куточок. Це моє ліжечко. Це моє приладдя для ванної кімнати. Це моя кухня, це мій стіл. Це все моє — це вже мій особистий простір. І ці фотографії нам дуже яскраво показують цей контраст — де оця межа між громадським і особистим, де оце відчуття дому насправді, бо воно не в моїх стінах, не в моєму будинку. Воно в чомусь іншому», — говорить мисткиня.
Куточок на фотовиставці Світлани Ізюмської «Дім без місця», в якому розміщені дитячі речі, Обергаузен, Німеччина, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
Навіть в цьому вагоні метро у мене є відчуття, що це мій дім, це моє. «Ви сюди не заходьте, бо цю лавочку вже я зайняла. Це мій дім зараз». Або ти ночуєш десь на вокзалі, і ти зайняв якийсь куток — і це вже твій куток. І тут я зробила таку ще інсталяцію в куточку, як дитину поклали спати — тут ліжечко, іграшки стоять, рушник висить, і рюкзачок з іграшками — ми бачимо, що це дитяче місце.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Вагон метро, обладнаний під тимчасове житло, Харків, 2022 рік. Світлана Ізюмська
І це не просто така абстракція, а це дійсно так — в метро, в будь-якому куточку батьки клали своїх дітей спати, щоб вони почувалися в безпеці. Або вдома — ми із сином два тижні спали в коридорі, там, де раніше було просто взуття і вхідні двері. Ніхто б не подумав, що там можна спати. Але я там клала спати свою дитину, бо там було безпечно.
Жінка з собакою сидять на підлозі у метро, ховаючись від російських обстрілів, Харків, 2022 рік. Світлана Ізюмська
Цей коридор я показую людям, особливо іноземцям, їх було більшість на виставці. Я їм показую, що це не просто інсталяція такого вузького довгого вагона метро, а це ще і демонструє нам кімнату укриття, бо цей коридор належить до правила двох стін, і ми тут можемо почуватися в безпеці. Якщо щось станеться, то тут величезні вікна, які відразу вилетять і можуть тебе поранити. А якщо ти сховаєшся за цією другою стіною, то ти врятуєш себе і своїх дітей.
Коридор на виставці, який символізує вагон метро, в якому ховалися люди під час російських ударів на початку повномасштабного вторгнення. Борис Ізюмський
В коридорі, що символізує вагон харківського метро, Світлана Ізюмська розмістила світлини з тимчасовими імпровізованими місцями для ночівлі.
«На вході у метро люди принесли дуже багато гуманітарної допомоги, речей. Люди приходили в метро на ніч, на день, а залишалися на тиждень і на два. В метро було так багато людей. В кращому разі на одну станцію ми маємо два туалети, але щоб помитися там — не було і мови. Тому приносили чисті речі, щоб люди могли перевдягтися чи знайти щось своїм дітям. Але речей з часом так багато стало — там були купи цих речей. І були люди, які просто знаходили собі затишне місце в тих купах одягу», — згадує мисткиня.
Вагон метро, обладнаний під тимчасове житло для людей, які ховалися від російських ударів, Харків, 2022 рік. Світлана Ізюмська
На фото ми бачимо — чоловік спить. Оцей чоловік, можна сказати, ось тут, в цій купі мотлоху, знайшов своє відчуття дому. «Я вдома». Бо він тут роззувся, обережненько поставив свої кросівки. Він тут лежить, йому тепленько, йому м’якенько. І у нього немає тривоги, що щось станеться, бо він на станції метро, і він почувається в безпеці. І у нього тут явно є відчуття ось цього «вдома».
Чоловік спить на речах на станції харківського метрополітену, 2022 рік. Світлана Ізюмська
«Це було приблизно так само, як перейти з однієї кімнати в іншу»
Виставку Світлани в галереї Unterhaus спонсорував Обергаузен — фотографка отримала грант, завдяки якому змогла презентувати свої роботи. Відвідувачі отримали листівки-запрошення на виставку. На одній стороні листівки — відрізний квиток з надписом «Квиток додому» та словами «Дім — це там, де ти та твої близькі почуваються в безпеці», а на звороті — список для тривожного рюкзачка.
Листівка-запрошення на виставку Світлани Ізюмської з надписом «Квиток додому». Борис Ізюмський
«Список німецькою мовою, бо виставка проходить в Німеччині. Щоб люди, які прийдуть на виставку, просто задумалися: що для мене відчуття дому і що б я взяв з собою, якщо б мені довелося терміново евакуюватися. Бо якщо я зберу цей рюкзак і поїду кудись, то зовсім не факт, що я повернувся колись у свій будинок. Чи він буде, чи він буде зруйнований завтра — ми не знаємо. У цьому рюкзачку буде сконцентроване все моє життя», — говорить мисткиня.
Зворотна сторона листівки-запрошення на виставку Світлани Ізюмської зі списком для тривожного рюкзачка. Борис Ізюмський
Ця виставка, мені здається, дала змогу багатьом людям замислитися над питанням, що таке дім. Я зробила контраст з цією першою кімнатою: люди спочатку розслабляються, усміхаються, радіють, яка краса і яке життя у Харкові, а потім вони заходять в іншу кімнату — і у них такий контраст дуже великий. Як воно так могло статися: ми бачили ці будівлі цілі, а в цій кімнаті ми вже бачимо їх зруйнованими.
Світлана Ізюмська на виставці своїх фоторобіт «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
Коли мене питають, як мені було, коли почалася війна, про мої відчуття, то я зазвичай кажу, що це було приблизно так само, як перейти з однієї кімнати в іншу. Я заснула в одній кімнаті, а прокинулася вже зовсім в іншій.
«Де б ти не був, ти без цього відчуття дому не виживеш»
Перші чотири місяці після переїзду в Німеччину Світлана Ізюмська дуже сумувала за домом. Фотографка каже, її врятувало мистецтво — знайома запросила в музей, з якого почалося нове знайомство Світлани з Німеччиною.
«Я знайшла свій сенс перебування в Німеччині, бо до того я просто чекала, що ми поїдемо наступного місяця додому. Я побачила потенціал. Побачила, що я тут можу чомусь навчитися, що я можу тут покращити себе, розвинути свою надивленість і смак, бо тут дуже багато музеїв і мистецтва, якого в Україні важко знайти. Я собі поставила за мету, що буду відвідувати всі ці заходи, виставки, щоб, коли я повернуся в Україну, бути більш розвинутою, ніж я поїхала звідти», — говорить фотографка.
Ми ж приїхали у нову країну, де ніколи не були. І тут багато класних місць, багато класних музеїв. Але мене навіть не тягло поїхати щось дивитися, бо не було оцієї емоційної ємності щось сприймати. Ну гарно, а що далі? Навіщо воно мені? Не було сенсу, не було розуміння. Але мистецтво дало мені сенс — на що мені тут заземлятися, щоб почуватися, як вдома. Мистецтво мені допомогло, витягло мене щось робити, діяти, жити. Дало мені якусь життєву енергію, жагу до життя.
Частина фотовиставки Світлани Ізюмської «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
І це виставка — вона народилася через мої власні рефлексії, бо де б ти не був, ти без цього відчуття дому не виживеш. Тебе з’їсть і знищить оця туга за домом, і ти будеш жити очікуванням повернення додому.
Світлана Ізюмська на фотовиставці «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
На виставку Світлани Ізюмської приходять і люди, які переїхали з України, зокрема з Харкова, говорить мисткиня. За її словами, всі по-різному сприймають життя на новому місці.
«У мене на виставці було дві відвідувачки. Спочатку в п’ятницю прийшла одна літня пані — їй десь за 70, і вона була повністю не тут. Вона тут живе вже, мабуть, років три, але думками в Україні. Вона дивилася фотографії з Харкова, плакала, у неї будинок на Салтівці був розбомблений повністю. Його розібрали, вже там нічого немає на тому місці. Вона постійно говорила про те, що хоче повернуся додому, тільки про це і мріє, цим живе», — розповідає мисткиня.
Ця жінка тут живе три роки, але вона практично нічого не може зрозуміти чи сказати німецькою, бо воно їй не йде, бо у неї немає цієї внутрішньої мотивації — а нащо мені та німецька, якщо я зараз повернуся.
Коридор на фотовиставці Світлани Ізюмської, який символізує вагон метро, в якому ховалися люди під час російських ударів. Борис Ізюмський
Наступного дня прийшла подруга цієї жінки, бо та їй розповіла про виставку, говорить Світлана Ізюмська.
«Ця жінка зовсім інша. Вона вивчила німецьку мову, вона пішла і туди, і сюди, і волонтерам допомагала, і з дівчатами в кафе зустрічалась, і постійно щось робить, постійно шукає собі якесь тут цікаве заняття, якусь громаду, спільноту, де вона буде потрібна людям. Я спитала її: «Як вам вдається, вас не тягне додому?» Вона каже: «Мене тягне додому, але мені вже 75+, моїй сестрі в Україні 80+, який є шанс, що ми зустрінемося хоч колись? Ніякого. Який є шанс, що я встигну за своє життя повернутися в Україну і побудувати там нове життя? Немає такого шансу, нуль відсотків»», — розповідає фотографка.
Ця жінка зрозуміла, що у неї немає вибору, їй треба тут якось інтегруватися, тут якось знаходити сенси для себе і своє відчуття дому будувати тут. Я теж це відчула, коли нас із сином прийняла до себе німецька родина. Я зрозуміла, що я почуваюся там чужою. А щоб було це відчуття дому, мені потрібно, щоб у мене були мої книги. Хоч я й не могла читати — настільки була концентрація уваги погана, я була думками десь далеко, десь в Україні — але мені було важливо, щоб у мене на тумбочці лежали мої книги. Тому я пішла і купила собі книги.
Фото Харкова до повномасштабного вторгнення на фотовиставці «Дім без місця» Світлани Ізюмської, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
Я купила собі моток ниток, щоб щось в’язати. Я не в’язала, мабуть, років 15 до цього. Але ось тут мені було потрібно таке заземлення і ось це в’язання. Воно мені дало відчуття дому, дало відчуття якогось внутрішнього спокою, бо якщо я в’яжу, значить все нормально, значить ніякої катастрофи немає. Ось так я будувала собі оце відчуття дому своїми речами.
«Під час війни мені дуже важко фотографувати людей»
Близько десяти років Світлана Ізюмська працювала дефектологом, займалась розвитком і адаптацією незрячих дітей, а потім кардинально змінила діяльність — вирішила зайнятися фотографією, а перед виїздом до Німеччини працювала артменеджеркою бізнес-центру Evolution.
«Я зрозуміла, що щось треба змінювати, бо я витрачаю купу енергії, і у мене не вистачає сил на мою власну дитину. І це неправильно. А коли я почала фотографувати, то могла це робити чотири-п’ять-шість годин підряд. Я була виснажена, але така щаслива. Коли додому приходила, я могла ще все перепрати, перемити і наготувати їжі. Мене це з одного боку виснажувало, але й наповнювало величезною енергією», — згадує Світлана.
Мені ж завжди з дитинства подобалося щось створювати, малювати. Я собі творила костюми якісь, обрізала спідниці, рукава на жакетах. Але коли прийшов час вступати в університет, мені сказали: «Ти маєш бути або вчителем, або лікарем, або економістом. Художник — такої професії немає, це тільки хобі».
Світлана Ізюмська на фотовиставці «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
Фотографка каже, що до повномасштабного вторгнення любила працювати з людьми, проте на її виставкових фото майже немає людей.
«Я брала тільки місто, тільки приміщення, бо насправді під час війни мені дуже важко фотографувати людей. Вони виснажені — і тут приходить якась тьотя і їх фотографує. Я цього не хотіла. Мені хотілося поважати ось цей приватний простір людей. І навіть фото в метро досить темні вийшли, бо я намагалася не вмикати спалах, щоб не травмувати людей, не лякати їх», — розповідає Світлана.
У мене є деякі фотографії з нашого вокзалу Харківського, коли люди стояли по шість годин, чекали потяга з дітьми, з тваринами. Я трохи людей пофотографувала, але теж не зблизька, щоб не турбувати їх. Можливо, колись я зроблю цю виставку, але поки що мені важко людей показувати. Ця виставка — це, мабуть, моя перша документальна зйомка, бо до цього мені подобався контакт з людьми — їх зрозуміти і показати.
Частина фотовиставки Світлани Ізюмської «Дім без місця» в німецькому Обергаузені, серпень 2026 року. Борис Ізюмський
Ця документальна зйомка була для мене чимось новим, але дуже важливим. Я розуміла, що я мушу це зробити. І коли мене питають: «Якби не син, де б ти зараз була?» Я впевнена, що я була б у Харкові, я б фотографувала далі. Чи в Ізюмі, бо в мене там батьки. Я думаю, що я була б там.
Розбите кафе у Харкові внаслідок російських ударів на початку повномасштабного вторгнення, 2022 рік. Світлана Ізюмська
Якби у виставки «Дім без місця» була б ще одна зала — Харків після війни — там були б фото людей, каже Світлана Ізюмська.
«Я думаю, що в цій кімнаті було б більше людей, бо щасливих людей фотографувати і виставляти на показ не страшно і не травматично. Я думаю, що я б найперше фотографувала оцю радість, оце щастя і єднання. Бо я впевнена, що коли війна закінчиться, люди будуть обійматися на вулицях і казати: «Ми це зробили, ми витримали, ми відстояли це». І там вже неважливо, як виглядають наші будівлі при цьому. Важливо те, як ми почуваємося», — говорить мисткиня.
