"Він передчував війну": розмова з ексдружиною вбитого дитячого письменника Вакуленка

Ексдружина вбитого дитячого письменника Володимира Вакуленка Ірина Новіцька (справа). Фото: Суспільне Харків

Востаннє Ірина Новіцька говорила з Володимиром Вакуленком 7 березня. Того дня в село Капитолівка під Ізюмом зайшли окупанти, і письменник телефоном повідомив колишній дружині кількість російської техніки й військових, просив передати у чат-бот спецслужб. 23 березня Вакуленка забрали уперше: били, допитували, але відпустили. Наступного дня забрали вже назавжди.

У листопаді тіло Володимира Вакуленка ідентифікували за допомогою ДНК-експертизи. Він був серед жертв — у місці масових поховань у лісі під Ізюмом. 6 грудня його поховали у Харкові. Дата його смерті невідома.

Розмова з однодумницею і колишньою дружиною — про письменницький талант Володимира, його вдачу і спадок.

"Завжди ненавидів російську попсу"

Чому Володимира поховали у Харкові, а не в Ізюмі?

Була розмова у нас із мамою. І мама висловилася за те, щоб поховати його в Харкові. І я підтримала цю думку. Тому що в Харкові на тому кладовищі, де він зараз лежить, він буде у добрій компанії. Там навіть ті, які були його друзями, наприклад, Місько Барбара. Може, не друзями, але знайомим точно.

Будемо чекати, коли отримають по заслугах ті, хто винні у його смерті

Давненько не була в Капитолівці, в Ізюмі, але атмосфера там така, що я просто боюсь за його пам'ять. Чи не будуть нищити або принаймні зловтішатися з його могили ті, хто при житті зичили йому поганого? Тим більше, що храм, в якому його відспівували, це волонтерський центр, він там явно був би у своїй стихії за життя.

Ви маєте на увазі не тільки вбивць безпосередніх, а і, за припущеннями мами, тих сусідів або знайомих, хто навів на нього окупантів?

Я думаю, якщо у мами є підстави так думати. Там в Капитолівці усі один одного знають. Для мене не було секретом, що Володя підозрював, що його здадуть. Він і мені таке говорив, і багатьом своїм родичам, друзям. Володя був такий, що покипить і перестане. Але, можливо, хтось йому це запам'ятав.

Мама Володимира Вакуленка. 6 грудня 2022 року. Фото: Суспільне Харків

Коли ви востаннє говорили?

7 березня ввечері. А потім він мені ще написав повідомлення о 22:28, і після того зв'язок пропав. Він сказав, що буде вимикати телефон і ховати, бо в селі окупанти. Щоб не забрали.

Це був день, коли Капитолівка вже була окупована?

Так, пообіді туди вже заїхали окупанти й він мені про це сказав. Сказав, скільки їх, яка техніка, щоб я передала в чат-бот. Я це зробила. Потім йому передзвонювати, а зв'язку вже нема.

Але ми знаємо, що вперше його забрали 23 березня разом з сином, але тоді відпустили.

Так, зі слів мами. Дві години його потримали, були сліди побоїв, але того дня його відпустили.

Прощання з письменником Володимиром Вакуленком, вбитим під час окупації Ізюма на Харківщині. 6 грудня 2022 року. Фото: В’ячеслав Мавричев/Суспільне Харків

Як ви гадаєте, чому його вбили? Чому його спершу забрали, а потім вбили?

Там був світоглядний конфлікт і, очевидно, що ідейний конфлікт також. І що національна ідея мусить бути тільки шароварщиною, він за сучасну національну ідею виступав, за сучасні гурти. Він намагався тягти сучасну культуру, молодих письменників. Українського елементу там замало. Там російська попса, він завжди це ненавидів: несмак, банальність.

Ексдружина вбитого дитячого письменника Володимира Вакуленка Ірина Новіцька. Фото: Суспільне Харків

Але й поїхати він не міг звідти?

Тяжке питання. Бо об'єктивно він міг звідти поїхати. Я сама потім бачила лист у своїй скриньці від людини, якій він сам пропонував: "Давайте я в січні малого вивезу". "Тут моя земля", "Тут мої хлопці, я їх не лишу". Так він написав племіннику моєму. Останні слова у листуванні: "Тут моя земля".

"Війна вигризає кусень за куснем з землі життя"

А щоденний його знайдений ви читали?

Так.

Відрізняється його стилістика, його думки від того Володимира, якого ви знали? Якби ви не знали, хто автор цього тексту, ви б впізнали його?

Впізнала б одразу. Там багато його слів і таких висловлювань, цілком в його дусі. Що змінилося? Те, що багато закреслень, і відчувається розгубленість.

А як ви ставитеся до ідеї видати його?

Позитивно, бо він сам про це писав. Він хотів, щоб цей щоденник побачив світ. В землю закопаний, але так, як запущений в море. З тією самою метою: може, хтось знайде і прочитає. Він писав його точно для читача. Я дуже вдячна тій людині, яка його викопала. Сушила, зберігала, розшифровувала.

У Харківському літмузеї оцифровують записи Володимира Вакуленка, вересень 2022. Фото: Суспільне Харків

Там є важливі, цікаві, знакові спостереження? Щось, щоб не помітила інша людина, а тільки Володимир міг помітити?

Є багато таких його власних висловлювань, експресіоністичних: "Війна як страшний звір, який підповзає, вигризає кусень за куснем з землі життя". І видно, наскільки гостро він це переживав: за ті будинки зруйновані, за ті зруйновані людські долі. І, що ще важливіше, за перспективу. Він же ж писав там, що багато знайдених людей будуть мертвими, померлими від голоду і від того, що вони довго лежали від завалами.

Не знаю, чи знав він тоді про вулицю ПершотравневуВнаслідок російського обстрілу в Ізюмі на вулиці Першотравневій обвалився будинок; загинули близько пів сотні людей, цілими сім'ями, із дітьми., але це було просто жахливо читати. Бо це як пророцтво було.

Про письменництво

Він був професійним письменником?

Самоучка. Багато читав, багато займався самоосвітою.

І мав талант?

Вочевидь. Його б просто не прийняли в літературні кола, якби того таланту не було. Той талант не був форматним. Завжди був трохи далеко вій мейнстриму. Але те, що в ньому була якась іскра, безперечний факт. Оце я його як взнала, вже тоді їздив на заходи письменників до Харкова. Вже тоді знав і читав Жадана, і дуже захоплювався ним. Коли він побачив Жадана, коли спробував, як пишуться верлібри, він зрозумів, що це його. І тоді з нього поперло. Тоді він розкувався якось внутрішньо. І тоді от почався професійно займатися літературою.

І коли він приїхав до Львова, перша його думка була видати альманах молодої частини літоб'єднання, в якому він в Ізюмі був, займався там роботою з дітьми. І він ті дитячі твори привіз до Львова і сказав: "Маємо їх видати".

Тяжко давалося, звичайно. Бо він перед тим не мав ніякого досвіду. І така парадоксальна штука, що він з людьми дуже легко сходився і дуже легко міг розходитися через, власне, якісь такі конфлікти, коли надумані, коли дріб'язкові. Деколи дуже гострі, довготривалі. Тому ще не міг мовчати ні на кривду, на несправедливість. Йому щось не подобалося — говорив одразу, прямо. Така складна людина була по-своєму. З ним треба було вміти говорити.

Схоже, що у Львові було середовище, але земля і душа його все ж таки тут.

Він і сам казав: "Я вдячний Львову за те, що він мене навчив бути літератором, але я потрібен тут". І ще казав, львівський патріотизм вам легко дається, ви в ньому ростите, а тут його треба здобувати, вигризати краплю за краплею, стояти на своєму, не ламатися, не згинатися. Тому, каже, тут вагоміша річ, тут важче. Але хто тут є патріотом, той справжній. І сам таким був.

А як він до суржику ставився?

Сам він балакав. Так говорять люди, так говорю і я. Що він засуджував, так це російську пропаганду. Це безперечно. Де бачив на каналі, чи паблік читає, чи телебачення російське в крамниці, то він міг сказати: "Ви не знаєте, чим це загрожує". Бо він передчував війну. Він добре знав. Навіть не думаю, що так поінформованість, як передчуття в ньому було.

"Як Пітер Пен, 12-річний хлопчик всередині"

"Татусева книга". Ви її читали?

Так. Колись дуже-дуже давно. Він моїм племінникам, вони ще малими були, дарував.

Дітям подобається?

Мені самій подобається.

Я не читала. Про що вона? Це казки?

Це поезії. Як тато малого в садочок несе на "горгошах", тому що проспав. Це дійсно дуже життєва ситуація. Не раз так було з Віталіком. Що він його на "горгошах" ніс.

А малий ще досипає, так?

Вони ще обоє досипають, біжать в садочок. Хтось перепиняє, каже: "А скільки, козаче, правиш за такого коня? Я дам гарні гроші". Каже: "Нє, ну як я можу? Це ж не кінь. Це ж мій татко". Або хворий чайник, який з відбитим носиком чекає, щоб його полікували. Про що бачу — те й співаю, як то кажуть. От є якась побутова ситуація, вона ніби якась банальна, нудна, але він словом міг зробити смішне, і дивне, і якесь неочікуване, поєднати непоєднуване.

Це треба самому мати дитячий погляд.

Він був велика дитина. Він колись мені сказав, ще на початку знайомства: "Я як Пітер Пен, 12-річний хлопчик всередині". Він любив такі штуки, підвіска на наплічник, стрічку пов'язати, браслет на руку. Він такі речі підліткового віку дуже любив. Як сорока, все яскраве, якісь яскраві ґудзики цікавої форми, монети любив нашивати на рюкзак, на одяг, на штанах якусь вишивку робити. Оце йому подобалося — бути яскравим, дитячим, безпосереднім.

"Весь час себе вдосконалював"

Я коли питала, чи був Володимир професійним письменником, мала на увазі не кваліфікацію, а радше, чи була література професією, з якої він жив?

Я б ще один аспект професіоналізму виокремила б. Якщо людина живе не з цього, якщо людина живе цим. Вона хоче цим займатися, вона хоче знати, як це робиться, як співвідносяться одна з одною деталі видавничого процесу, безперечно, він в тому був професійний. Він весь час себе в цьому вдосконалював.

А от жити з цього йому не вдавалося. От роялті за "Татусеву книгу" — це був його, певно, один з дуже нечисленних серйозних заробітків в літературі. Прожити з того йому не вдавалося. Він, можливо, і не ставив собі за мету. Він знав, як це зробити, він не знав, як це подати так, щоб воно приносило прибуток. Він був автором, але не був ділком.

Суспільне Львів

А доробок він великий залишив?

Не знаю, що було після 2015, але до того часу в нього вже було понад тисячу віршів, плюс роман великий в нього вже був тоді. І він потім ще один написав і ще один збирався.

А попередні романи ви читали?

"Інфаркт для гурманів". Він не був вигладженим, як і все, що у Володі є. Як він говорив, так він і писав прозу. Є багато такого, що він писав про себе: спогади про дитсадок. Серце малюка — багато в чому навіяно, як я була у пологовому, як він спілкувався з іншими породіллями. Первісно роман мав назву "Кладовище сердець".

Про викрадення окупантами і вбивство

Чи знаєте ви про матеріали справи, про обставини смерті, про розслідування вбивства Володимира Вакуленка? Чи будете стежити за справою в майбутньому? Чи важливо вам розслідування?

Мені важливо, безумовно. Я наскільки зможу, буду стежити. Скільки я за ці пів року по крихточці збирала: десь там хтось бачив, як вели до школи. Це або майже все я переказувала слідчим.

Володимира забрали 24 березня і до вересня була надія у батьків, що він живий, і не було певності, де він і що з ним.

Вона навіть у жовтні була, поки не показали посмертне фото. Тоді вже сумнівів не лишилося. Була надія, бо хтось казав, чутки ходили, що його вивезли.

Коли була деокупація Ізюма, російські військові, тікаючи, забрали його як полоненого, так?

Навіть раніше. Його двоюрідна сестра припускала і мені переказували, що його могли в середині квітня вивезти. На основі чого це припускали, бо окупанти під якимось приводом збирали усіх затриманих капітулянт, чи на перевірку, чи що. І Володі серед них не було. І тоді стало ясно, що його, або вбили, або кудись вивезли.

Книжки письменника, щоденник та пакет, в якому Вакуленко закопав свої записи, вересень 2022. Фото: Суспільне Харків

Тим більше, що його 23 березня вперше забрали й відпустили. Тобто прецедент такий був.

Можливо, забрали й відпустили на кілька годин, щоб попрощався чи що… І потім на другий день забрали одразу. Якби Володя не сподівався, що його заберуть вдруге, він би не ховав щоденник. Він, напевно, відчував. Або йому казали: ми за тобою повернемося.

І він просто не сказав батькам, щоб їх не тривожити?

Хто його знає. Я впевнена, що він багато чого з того допиту їм не переповів. Просто, щоб не хвилювалися. І я впевнена, що багато чого він міг би сказати нам тепер, якби дожив. Шкода, що не скаже.

Що відомо

Володимир Вакуленко — український дитячий письменник. Жив на Ізюмщині, яку російська армія окупувала у березні 2022 року.
Під час окупації Володимир Вакуленко вів щоденник, який сховав перед викраденням окупантами. У Літмузеї планують розшифровувати рукопис.
Доля письменника після викрадення російськими військовими була невідомою до кінця листопада. 28 листопада журналісти редакції розслідувань Суспільного отримали фотодокази й результати ДНК-експертизи, які свідчать, що Володимира Вакуленка вбили під час окупації.
Російські окупанти розстріляли письменника з пістолета Макарова, слідчі вилучили з тіла загиблого дві кулі, повідомили у поліції.
Одну з вулиць Ізюма планують назвати іменем Володимира Вакуленка.
Львівське видавництво планує перевидати книгу Вакуленка.