За інформацією: Суспільне Харків.
Стефанія Кобзей-Сіяк. Колаж: Юлія Лодяна/Суспільне Харків
Народитися в родині успішного адвоката, кинути навчання заради боротьби за Українську державу, потрапити в полон до росіян, але вижити і розбудовувати українську географічну науку, через що потім бути репресованою — це нарис життя Стефанії Кобзей-Сіяк, чиї фото неочікувано знайшлися в архіві Українських січових стрільців у 2025 році.
Про життя бійчині УСС, її наукову спадщину та долю, яку зготував для неї Радянський союз Суспільному розповіла кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін Зіґмунд Фройд Університет Україна Тетяна Швидченко.
Невідома жінка на фото
Доля Стефанії могла бути універсальною для жінки початку ХХ століття, говорить Тетяна Швидченко.
"Стефанія Кобзей-Сіяк — це такий збірний образ історії жінки свого часу, яка пройшла дуже важкий, але цікавий шлях в житті. Її історія майже детективна, тому що довгий час історики знали цю жінку лише по фото і не могли зрозуміти, хто це", — каже науковиця.
Стефанія Кобзей-Сіяк. Фонд Степана Ріпецького в архіві наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка в СШАБуквально нещодавно запустився новий архів — фотоархів Українських січових стрільців, який оцифрований Василем Лопухом. В цьому архіві знайшлося десь п'ять фотографій цієї жінки в різних ракурсах і в хорошій якості. Історик Юрій Юзич, який також займається і пластовими темами, і темами жіноцтва в історії України, встановив, що це — Стефанія Сіяк.
Стефанія народилася в сім'ї адвоката Юрія Кобзея в Делятині у 1890 році.
"Це на Покутті і на той час ця місцевість входила до складу Австро-Угорської імперії. Перед Першою світовою війною вона вступила до Львівського університету, паралельно працюючи вчителькою географії. На той момент це було дуже великим досягненням, тому що жінки лише починали входити в освіту й науку. 1897 рік — це початок вступу будь-якої жінки до цього університету. Це типова ситуація загалом для Європи і для світу", — розказує Тетяна.
Стефанія не завершила там навчання: Перша світова війна це все перебиває. Тут трапляється другий проривний крок — це вступ до лав війська: доброволецею вона пішла в українські січові стрільці.
Боротьба та полон
В УСС Стефанія долучається до експериментального підрозділу, який складався виключно з жінок.
Жіноча сотня «Залізного загону» Івана Сіяка. Суспільне надбання
"Усуси були національним підрозділом у складі армії Австро-Угорщини, першим українським модерним військовим формуванням після падіння Гетьманщини, після того, як була зруйнована Січ. Стефанія — одна з перших українок, які вступають до лав війська. Вона стає медикинею, санітаркою. Вона рятує життя і працює з пораненими. Всі фото, які ми маємо на даний момент з нею, — це того періоду її військової кар'єри", — розповідає історикиня.
До того і після того таких експериментів не робили. Це була дівоча сотня, як її тоді називали, та"Залізний загін", куди вона увійшла весною 1919 року. Це було роком катастрофи в фронтовому плані для української державності. Різкий момент погіршення справ і для УНР, і для ЗУНР. Польські війська заходили на захід України і було дуже багато жінок, які займалися секретарськими, канцелярськими, телефоністськими справами або були медперсоналом. Коли оголосили, що жінок набирають у військо, дуже багато з них зголосилося. З них вдалося набрати цілу окрему Четверту "дівочу сотню", яку очолювала хорунжа Маруся Кривівна. Весь підрозділ очолював чоловік Стефанії Іван Сіяк.
Стефанія брала участь в забезпеченні евакуації уряду Західноукраїнської Народної Республіки з Бучача і потім посестри перейшли в такому ж складі підрозділу до армії УНР з Галицької армії.
"В УСС було досить багато жінок. Одні з найвідоміших — Олена Степанів, Софія Галечко, Ольга Підвисоцька. Олена Степанів — найвідоміша з них і вона саме презентує ту генерацію. Коли австрійський генерал запитав, чи хотіла б вона піти на фронти італійської війни, вона сказала: "Ні, тому що я пішла воювати проти москалів", — каже Тетяна Швидченко.
Українські жінки мусили паралельно тарувати стежки боротьби за власні права і паралельно вони боролися за державу. Жінки Західної Європи переважно боролись лише за свої права.
У вересні 1919 року весь підрозділ Стефанії потрапляє в більшовицький полон: "Частина дівчат, які вижили, повернулися з московської території до Галичини, а вона з чоловіком лишилася на окупованих територіях і потім вони переїхали до Харкова".
Харків, розлучення, наука
Стефанія познайомилася з майбутнім чоловіком через батька: Іван Сіяк працював в адвоката Юрія Кобзея помічником. Молоді одружилися на початку Першої світової віни, згодом обидва пішли на фронт.
Стефанія Сіяк з чоловіком Іваном. Суспільне надбання
"Стефанія унікальна тим, що поєднала два полюси в своїй долі: була військовою, яка боролася за Україну, а потім, коли вона опинилася в совітській окупації, будувала українську науку. Вона продовжувала боротися іншими методами і по-іншому взагалі вибудовувала своє життя, але все одно вона займалась українською темою", — розказує дослідниця Тетяна Швидченко.
З Іваном Стефанія спершу перебувала у Харкові. У 1921-1923 роках працювала діловодкою в дипломатичній місії УРСР в Польщі.
"Була ще в польському торгівельному представництві, а потім повернулися вони до Харкова і там вона вже розбудовувала свою географічну кар'єру. Десь у 20-х роках вони розлучились з Іваном. Він поїхав до Києва, там в нього була інша сім'я, а вона лишилася в Харкові. Немає відомостей, чи вона одружувалася ще раз. У Стефанії був син Стефан та донька Надія. Потім в джерелах згадується лише донька чомусь, десь син подівся — можливо, лишився з батьком, не можу стверджувати", — говорить історикиня.
Харків у 1919 році більшовики проголосили столицею. У 1920-ті до міста стікалися всі основні ресурси, формувалося коло науковців, митців, письменникі. Висмикували кадрів, які були за кордоном, в діаспорі. Після падіння УНР вони опинилися у вигнанні і будували свої інституції за кордоном. Серед них був Степан Рудницький. Його переманили на території УРСР, він повірив у те, що не буде ніяких перешкод для розбудовування україської географічної науки.
Стефанія не мала закінченої вищої освіти. Вона пішла з третього курсу Львівського університету, щоб долучитися до УСС.
"Я це виявила у спогадах її наставника Степана Рудницького. Вони були знайомі досить давно: ще коли вона навчалась в гімназії, він викладав географію і потім був її викладачем в університеті. Він її забрав, коли сам переїхав до Харкова, влаштував її в аспірантуру і потім вона стала науковою співробітницею. Разом вони працювали над багатьма стартовими проєктами, і вона була в складі тих, хто розбудовував цей інститут", — каже Швидченко.
Як відгукувався Степан Рудницький про Стефанію. Уривок зі статті «Завдання Українського Географічного Інституту й його видавництв». Скриншот з наукової статті Степана Рудницького
Митці та науковці, які поверталися на окуповану Радянським союзом територію, були щиро впевнені, що розбудовують свою українську державу.
"Маючи розуміння нині, чим це було, все може здаватися однозначним, але на той момент люди не мали цих знань. Дуже багато українців не розбиралися, що УНР — це наша держава. Пропаганда, розвал Російської імперії, недоформована національна свідомість на нашій території зіграли роль того, що не всі орієнтувалися, де свої і чужі, де добро і зло", — пояснює кандидатка історичних наук.
Коли люди опинилися в тій же самій УРСР, то побачили навколо дуже багато запалених, ідейних націонал-комуністів, тих, хто вірив в радянську Україну. Вони подумали, що ніхто ж нас не вбиває, нічого такого не відбувається, нам дають гроші на розбудову інституції, посади дають. Літературознавець Іван Кошелівець говорив, що "це були просто щирі українські патріоти, яким дорога була справа національної суверенності. Вони прибували до України, повіривши, що тут будується хай і комуністична, але українська держава".
Степан Рудницький перед переїздом із Праги до Харкова, 1926 рік. Державний архів Тернопільської області
У Харкові Стефанія ще кілька років працювала на секретарській роботі в різних установах. У 1926 році вона вже брала участь у створенні Українського товариства дослідників Криму і Кавказу — українські науковці обговорювали, що потрібно досліджувати ці землі як частину українських інтересів суміжних з української території, частину берегів Чорного моря; це території заселені українцями і це території, пов'язані з Україною соціально та історично.
"У майбутньому це викликало незадоволення більшовиків. У грудні того ж року тривала робота над створенням Українського науково-дослідного інституту географії і топографії. Цим всім керував Степан Рудницький. Він вважається батьком-засновником української географії. Саме він написав першу статтю про Антарктиду українською мовою. Його запросили совєти з Українського вільного університету в Празі", — розповідає Швидченко.
Будівля на вулиці Сумській, 33, де розміщувався Український науково-дослідний інститут географії і картографії. Будівля зруйнована під час Другої світової, нині це територія саду Шевченка . Суспільне надбання
Для Стефанії Рудницький був авторитетом, каже дослідниця.
"Вона йому довірилася. Він теж сильно її любив: вона була послідовною, на ній була вся документальна робота, зведенні таблиць. Вона була талановитою науковицею. Рудницький запрошує її до аспірантури при інституті. У 1927 році вона зачитала доповідь на катедрі географії та антропології, після чого її зарахували. Потім вона стала і науковою співробітницею Інституту географії і картографії", — говорить історикиня.
Вони робили дійсно важливі речі для розбудови української географічної науки. Там завершували роботу над формуванням карти південних територій, географічні шкільні атласи готували, макети навчальних глобусів. Стефанія, наприклад, їздила в експедиції по Дніпру, малювали карти світу. Звісно, це все робилося з україноцентричної точки зору. Частина українців, які опинилися в таких умовах, вірили, що УРСР — це їхня українська держава, і в цій державі вони розбудовують українську науку. Частина — мирилася, бо здавалося, що у період українізації можна було робити щось патріотичне. Люди також не бачили загрози, яка насувалася. Окрім цього, виїхати за кордон вже було важко.
"Ми не знаємо, де її стратили"
Репресії починаються вже наприкінці 1920-х років зі згортання курсу на українізацію та розгортання колективізації.
"У селі твориться геноцид, потім — процеси Розстріляного відродження, які досягнуть апогею пізніше. У 1933 році заарештовують колишнього чоловіка Стефанії Івана Сіяка. Паралельно відбувається арешт її наукового керівника Степана Рудницького як очільника інституту. Потроху починають репресувати усе середовище Рудницького", — розказує кандидатка історичних наук.
Крамниця на майдані Конституції, 11 у Харкові. У період українізації вивіски у місті були українською. Суспільне надбання
У 1934 році столицю УРСР переносять до Києва.
"Також переносять інститути. Стефанія лишається у Харкові з донькою-підліткою. Їм буквально забороняють виїзд, не надають житло в Києві. Всьому науковому оточенню перекривають повітря — вони потрапляють у "чорний список" і не можуть далі ані розвивати свою кар'єру, ані навіть працювати за фахом. Жінка, яка мала науковий ступінь, просто сиділа і вела табельний облік робочого часу на фабриці "Червоний швейник", — говорить Тетяна Швидченко.
Будівля на вулиці Коцарській 2/4, де у 1922 була розміщена Харківська швейна фабрика ім. Тінякова — «Червоний швейник» — де працювала у 1930-х роках Стефанія Кобзей-Сіяк. Фото поч. ХХ століття. Проєкт «Звідки родом»
Стефанію арештували восени 1937 року. Доки вона чекала на вирок, розстріляли і Сіяка, і Рудницького. 6 грудня до страти засудили самі Стефанію.
"Дата вийшла символічна: 6 грудня 1919 — це початок Першого зимового походу. За 9 днів Стефанію Кобзей-Сіяк розстріляли. Найпечальніше явище, притаманне тому часу: репресія не завершувалася знищенням людини, далі вона поширювалася на всю родину. Донька Надія так і не дізналася, у чому звинуватили її матір", — каже науковиця.
Спершу їй повідомляли про 10 років таборів, за рік сказали, що матір вже вважається померлою, але не сказали чому і взагалі причину цього всього. Аж після Другої світової родичам повідомили, що вона померла від хвороби серця в 1944-му.
Портрет Стефанії авторства Осипа Куриласа, квітень 1916 року, позиції УСС в Соснів-Тудинка. Картина, ймовірно, була знищена окупантами у 1950-х роках, разом з іншими патріотичними творами митця, зазначає історик Юрій Юзич, передає Тетяна Швидченко. Фото із фонду Степана Ріпецького в Архіві НТШ у США
Стефанію реабілітували у 1958 році. Справу закрили з приписом, що склад злочину відсутній.
Ми не знаємо, де стратили її і де похована Стефанія. Сіяка та Рудницького розстріляли у Сандармосі. Можливо, туди також вивезли і Стефанію, але достеменно ми не знаємо, чи вивозили її взагалі з території України.
"Найвищі шанси"
Сліди нащадків Стефанії Кобзей-Сіяк губляться.
Прохання про реабілітацію батьків, зокрема, у 1957 році, "першому секретарю ЦК КПСС товаришу Микиті Хрущову" надсилалаПро це Суспільному стало відомо з видання "Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках. Том 1" донька Стефанії та Івана Надія.
Будинок на вулиці Римарській, 19 у Харкові. Тут, за свідченнями Надії Сіяк, вона проживала з матір’ю з 1924 по 1937 роки. «Мою матір знають всі мешканці, які проживали в цьому будинку у цей час», — казала на допиті донька Стефанії. Їхнім сусідом був письменник Микола Хвильовий: він жив тут з 1925 по 1930 роки. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
У допиті від 1958 році жінка розповідає, що народилася у 1919 роціЗа іншими даними істориків, Надія народилася близько 1923 року у Харкові. в Кам'янець-Подільському, під час Другої світової війни була на фронті, має звання лейтенанта. Працювала на той момент інспекторкою сектору медичної професійної допомоги дітям та матерям Харківського обласного відділу охорони здоров'я. Заміжня.
У протоколі сказано, що Надія безуспішно намагалася знайти другу дружину батька Асю та сина Юрія після того, як у 1936-37 році листування із засудженим Сіяком перервалася.
Ілюстративне фото. Елемент фасаду будинку на Римарській, 19 у Харкові, червень 2026 року. У квартирі, в якій раніше проживала Стефанія Кобзей-Сіяк нині офіс юридичної фірми. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
"Мати моя була заарештована у 1937 році. З моменту арешту я про неї зовсім нічого не знала, мені навіть не повідомили, у чому її звинувачували, а лише сказали, що засуджена на 10 років "трійкою". Жодного листа я від неї не отримала", — йдеться у протоколі допиту.
У допиті також вказана адреса, за якою у 1958 році проживала Надія Сіяк: вулиця Басейна, а нині — вулиця Ярослава Мудрого у центрі Харкова. Теперішні мешканці будинку на запитання Суспільного не змогли нічого розповісти або хоча б згадати її.
Нащадок Івана Сіяка від другого шлюбу — правнук Іван Сіяк — служить у лавах Збройних сил України, говорить Тетяна Швидченко.
Це дуже символічна історія. Надзвичайно усвідомлювати, що у нас зараз найвищі шанси за всю історію війни з Росією перемогти. Всі ці люди, які називали себе "лицарями абсурду", розуміли, що шансів обмаль. Вони переживали трагедію поразки Перших визвольних змагань. У Другі визвольні змагання вони розуміли, що вся боротьба особисто для них нічим хорошим не закінчується. Але всі їхні здобутки тепер отримали ми. Ми — спадкоємці їхнього чину і їхніх вчинків.
